Дитя Чорнобиля

Ще нічних думок. Знала ж, знала завчасно, що так і буде. До того і йшло. Тепер усе вивертають і ставлять догори дригом. Беручись за волонтерство на початку війни, робила це, "бо треба". Долучалися до цього й інші люди. Мотивація від початку була різна. Тепер уже цілий список тих, хто не соромлячись стає у чергу - у списку разом із воїнами. Безкорисливість волонтерства накривається. Чи мідним тазиком, чи ще чим. У списках "почесних волонтерів", які мають одержати землю - люди з посадами при адміністраціях чи всяких навколовладних. Водій-охоронець мера - святе діло. А що ж - їздив, возив. Фоткався. Повертався. Тренажерна зала, сауна, понти й плітки на "неугодних меру" (колишньому, перефарбованому регіоналу, щоб ніхто не сумнівався). Тепер теж у списочку... Придумали відмовку: то ж координаційна рада так вирішила, це ж хлопці самі вирішили так проголосувати. Віддячити за допомогу хотіли. Ми ж самі тут ні до чого. Угу. Віддячити. Відмовитись від подяки - релігія не дозволяє. Як не дозволяє і підписати контракт, щоб уже без питань бути у тому списку, поряд з бойовими. Але навіщо ж...На намагання присоромити - огризаються. Ну звісно ж. Як інакше. Та й уже все вирішено практично. Хіба на сесії ще інакше проголосують, але навряд. Бо знову крики почнуться: "Не поважають!". В інтернеті ще трохи хитаються, та вже затихають, "срачі". "Десерти" вже розподілені. Але знову обурюватимемось на депутатів, президента, суддів, кумівство і хабарництво, водночас самі виділяючи "своїх" і "чужих". Знову хтось образиться, не впізнавши своє віддеркалення.

Це ж треба. Пише мені брат, який у мене, крім усього, ще й фотограф, щоб долучилася до однієї групи та проголосувала у конкурсі за одне фото. Ну що ж. А там група весільних фотографів чи щось таке. Не минає й півгодини, як вирішую допомогти розкрутитися місцевій групі, де мають об'єднуватися матері, захищаючи свої права, права дітей у дитсадочках і т.д. Долучилася, аби просто запросити своїх заміжніх і "дітних" подруг, а самій тоді "піти". І от проглянула історію своїх діянь...Ось так подивиться хтось збоку...( ... )

                                                                  а не якесь там Фаберже (с)
Усі ми знаємо фільми, у яких герої пафосно кидають одне одному зарозумілі фрази. Потім народ у компаніях не менш пафосно розмірковує, що ж той чи інший персонаж вкладав у свої мутні слова. Життя так зіронізувало, що і я мимоволі, тільки у реальності, стала учасником схожої ситуації.
Отже, це було задовго до виборів. Саме намічався круглий стіл за участі різних кандидатів від політичних сил, громадських організацій, преси. Словом, збірна солянка. Пам'ятаю: поспішала на подію, спізнювалася. Біля порога будівлі, де все відбувалося, майже переді мною загальмувала якась легкова машина. Дівчина, яка з неї вийшла - несподівано - була моєю однокласницею (назвемо її L). Не бачилися хтозна-скільки років. Гукнула мені, запитала, куди це так поспішаю. Я відповіла й пішла до дверей. L кинула мені фразу: "Вступай до правильної організації, поки не пізно!" (чи "змінюй організацію" - щось у цьому дусі). Я абсолютно не зрозуміла, що вона мала на увазі, але розбиратися не було часу. До того ж, раптом спрацював і повернувся шкільний рефлекс: зважати не на кожну кинуту фразу, а різних фраз саме вона в ті часи кидала всім чимало.
Я зайшла до приміщення, зустріла багатьох інших людей, поговорила про нагальні речі. Подія ось-ось починалася. Ще подумала: L візьме слово, представиться, тоді й стане зрозуміло, кого вона представляє. До слова, з нею ще був якийсь молодик. Зрештою, почалася дикусія. Про L зовсім забула. Тим паче, вона весь час так і просиділа мовчки, а наприкінці доволі швидко зникла. У списках присутніх теж її потім не знайшла. Не загострювала на цьому уваги. Лише за кілька днів, зустрівшись з іншою однокласницею, з якою я товаришую - С, розповіла їй цей епізод. Подивувалися вдвох. І все.
Минули вибори. Ввечері С зайшла до мене в одній справі. Говорили про багато речей, зачепили й політику. Раптом С мені каже:"А знаєш, у чому був сенс тієї фрази L ?" Я знизала плечима: "У чому ж?" З'ясувалося, С нещодавно спілкувалася ще з однією людиною, яка, очевидно, близько спілкується з цією L. Дізналася, що L на виборах йшла як кандидат від однієї партії. Кудись там балотувалася. Причому була далеко-предалеко не першою у списку. Отже, та фраза була чи то погрозою, чи то застереженням...
Прецікаво. Навіть не розібравшись, хто я, вирішила типу напасти першою, завчасно побачивши у мені конкурента. При тому, що людина я безпартійна і тим паче нікуди балотуваися не збиралася. Як і гратися у якісь розборки. Що не заважає іншим жити за принципом: "сам вигадав - сам образився". Весела інсталяція.

У кожному періоді життя людини чи загалом історії є певні, так би мовити, гасла, кричалки, заморочки, приказки - чи як це краще назвати. Вони зустрічаються майже на кожному кроці. Невдовзі від них можна оскаженіти. Але буде нова епоха, нова мода, нові "повторялки"... І якщо такого уникнути складно, то уникаєш хоча б певного типу людей.

Є ті, хто вміє створити власний бронєбойний світ і, живучи в ньому, ще й пропагувати його іншим - як єдино правильний. Такий тип людей ніколи не зрозуміє, що комусь може бути діло до чиїхось проблем, труднощів, горя...Вони лише з подивом знизують плечима. Хвилюватимуться за те, що в них зламався наманікюрений нігтик...ой. Щось зробити можуть тільки для себе чи для вузького кола найрідніших людей, загалом це людей 5. А от як можна співпереживати чужій людині - не доходить. Тому думають, що інші брешуть чи щось вигадуть, коли про таке говорять. Бо самі на це не здатні. Аби якось себе виправдати, починають доводити, що насправді - всі такі. Що придурюються, коли сприймають чиєсь горе, як власне. Ці люди постійно говорять та пишуть, як себе люблять і як забивають на все, що "не моє".
Ось таких - майже однакових по суті - постів безліч і в жж...Причому пишуться іноді так, ніби це дуже-дуже оригінально, що це першовідкриття!.. І головне, що й інші починають підтакувати - правильно, так потрібно, себе треба любити, молодець, посилай все подалі, живи в задоволення, нащо тобі про щось задумуватися...Вуха в*януть. Крім того, в такого типажу є чітке розмежування - "рідні, свої" та "потрібні" люди. Намагаються вдавати дружність у спілкуванні. Але якось несвідомо самі себе видають специфічними словами, обмовками. Від них можна часто почути вислів "потрібні" люди - тобто для якоїсь справи, для просування вгору, - себе або когось зі своїх рідних, будь-якої вигоди. Рідні - і ті, кого просто можна юзати. Ще часто проговорюються так: кажуть про інших людей, як про предмети, як про щось неживе. Якщо простежити їхнє мовлення - стає дуже помітно.
Якщо вдуматися - якось страхітливо.

Та в мене перед очима є ще й інший приклад. Людина допомагає, не думаючи, а ЩО їй за це буде. І, як не дивно!!! - зовсім чужим: не кумам, не братам, не сватам... Просто побачила кричущу несправедливість. Просто сама запропонувала допомогу. В межах своїх можливостей. Головне, що навіть не за гроші, не за якісь посади, не за матеріальні блага. Ну не подарують їй велику квартиру-хороми. Яка була б явно не зайвою...Та й особисті проблеми не вирішаться. Не прославиться. Ім*я ніде не фігуруватиме великими літерами. Але. Людина з власної волі віддає власний вільний час, коли можна було б просто полежати на дивані з пляшкою пива, віддає сили, якісь кошти...Бо просто замуляла нечесність. З погляду певної категорії громадян - дивина...Та коли бачу це - стає реально якось тепліше. І теж хочеться бути кращою. І теж трохи дивуєшся...але розумієш, що негатив завжди помітніший, - та це не означає, що альтернативи йому ніде немає.
*Може, не ідеально висловила те, що хотіла. Проте виговорилася. Всім - тепла.