Дитя Чорнобиля

Завершу тему про планування життя. Про стратегію на 5 років. Підсумую.
Учора знову багато думала, аналізувала, зізнавалася собі, витягала з глибин свідомості, дивувалася.
Мені народний депутат від мого округу (за сумісництвом мій головний шеф) казав, що в людини є два шляхи. Перший - це просто жити одним днем. Інший - мати мету, щось запланувати, робити кроки для запланованого, тоді з часом - ну хоч на скількісь відсотків - наблизишся до запланованого.
Особисто я розумію таке планування, коли воно обмежене якимось терміном: когось там обираємо саме на 5 років. У радянський час були 5-річки. У ринковій економіці типу такого вже немає, але в будь-якій системі, хто б що не казав, планування залишається. І знову ці чарівні 5 років. Не просто так? Справді, щось у цьому є.
Я років у 17 була ще не надто налякана, планувала на повну, і не лише на 5-річку. Тепер от розбиваю своє життя на періоди, озираючись назад. Якби мені 10 років тому, наприклад, показали мене-теперішню, я б дуже здивувалася, може, навіть суїцидальні настрої виникли б. Але якби те саме мені показали б 5 років тому - здивувалася б не надто. Тобто за 5 років легше дослідити, "як я докотилася до такого життя", а 10 - це вже певне провалля, яке легше подолати, розбивши його на ті самі 5-річки.
Замислившись, чого хочу РЕАЛЬНО, з'ясувала, що це дуже далеке від моєї професії. Мені все більше подобається професійний спорт, у який надто пізно йти, яким я у житті ніколи не займалася. Далі - більше. Буквально вчора зрозуміла, що для мене дуже близький режим, коли треба моментально мобілізовуватися, вириватися зі сну, не знаючи, коли знову вдасться поспати, йти, бігти кудись, не знаючи, у яку секунду покличуть, коли підеш із дому і коли повернешся назад. У такому ритмі організм швидко виснажується, довго не витримаєш - хвороби, розлади прийдуть дуже швидко. Так не житимеш роками. Але так було рік тому - близько місяця, чи більше...Втома нелюдська. Проте - моя стихія. Витягнула з глибин бажання завербуватися у гарячу точку, лише не медсестрою (медик я ще той...). Там теж - фізпідготовка, витривалість, постійний стрес. Невідомо, чи підійшла б я, навіть суто теоретично. Одним словом, офігіваю з себе. Варто казати самій собі правду-матку, варто. Тепер тільки питання, як із цими бажаннями жити. Тобто жити постійно у стані підриву та миттєвого реагування - можна, але - недовго. Розумію, що за сценарієм, я мала б казати: хочу ходити на танці, купувати гарні плаття, поливати квіточки на підвіконні, медитувати, тупо хіхікати і кліпати віями...тільки чогось я ригати хочу від такого сценарію, це не моє.
Скоріш за все, нікуди я не завербуюся. Поряд є мирне життя. Так зване мирне. Чим далі, тим більше доходить, що від мене чекають, що буду балотуватися на найближчих місцевих виборах (типу: а хто ж іще, ну ти подивися на них...), що мене асоціюють з деякими людьми, з групами людей, із середовищем...і щось із цього правда, щось - не зовсім, а я не маю часу всім і кожному пояснювати нюанси...і обростаю легендами....і нерозумінням. Ще мені кажуть, що мене не залишать, без підтримки не буду... А часом так хочеться дещо рознести, декого "построїти" і виматюкати, бо просто сил немає... Якщо скажу, що хочу від усього цього піти, - мене відпустять. Відкрите питання, куди йти, і величезний знак запитання - чи буде "там" краще. Дивлюся навколо - стільки народу зайняті собою, от тупо собою: пиріжками в духовці, які сьогодні ж з'їдять і сьогодні ж, вибачте, висруть, туфлями, які цього ж сезону зносять і бігтимуть по розпродажах, щоб купити нові...і яка я незрозуміла й чужа з тим, що для себе зараз вирішую. А часу пояснювати - немає. І не знаю, чи потрібно. В усякому разі, розібралася - хоч для себе.