Дитя Чорнобиля

Дали мені телефон десантника. Мовляв, йому треба берці такого-то розміру (їх відразу знайшли - були в нас), а ще розпитай, що крім цього треба. Говоримо. Справді треба, бо ті, які на ньому, майже розлізлися. Запитую, що треба ще. Він - навіть незручно про таке запитувати, але якщо можна...У паузі я уявляю 500 варіантів, про що ж може бути незручно просити. Води. Питної води в бутлях. Якщо можна. Бо з цим трохи проблеми - з чистою водою. А, вода, ну звісно ж, привеземо.
Микола. Приходив учора. Посиділи, попили кави. Він не позбавляє мене задоволення варити йому каву. Список речей, які йому потрібні, є, все на контролі. Проходитиме медкомісію. Вірить, що проблем не буде і зможе повернутися до своїх. Попрощалися-поцілувалися-до-зв'язку. Час на збори ще є. Аж тут відкриваю Інтернет, соцмережі. Звідти вихлюпується нестримна хвиля. Спочатку від однієї людини, потім там десятки перепостів, потім ще один оригінальний пост, ще більш панічний, і коментарі-коментарі - це лише те, що я встигла побачити. Фото пораненого Миколи - цей боєць мало не загинув, знову збирається на війну, в нього нічого-нічого немає, але ми можемо гуртом його зібрати! У нас всього кілька днів! Боєць начебто нікому не потрібний, аж нічим не забезпечений і запросто може піти воювати в одних трусах. У мене повільно викочуються оченята. Просто на стіл переді мною. І всі ж його близькі друзі, і всі ж його двісті год знають...І хто тоді я? - невідомо. Але як виглядаю у цьому всьому світлі я - зрозуміло чудово. Микола, думаю собі, не міг бути автором такої істерики, бо він не такий, і взагалі - навіщо...І що робити з неймовірною кількістю репостів. Знайшла авторку одного з оригінальних повідомлень. Ну так, її багато хто знає як волонтера, там склад є, але...Пишу їй, що так і так, з цим бійцем взагалі ніяких проблем. Він їй телефонував, вона знає його особисто - тому й взялася допомогти. Пояснила, що проблеми насправді немає, тому, може, допомогти іншим бійцям, якими справді ніхто не опікується. Ну, таке. Тут ще один пост - мій друг, іде, нічого не має, ай, ай, піде в одних трусах...
Я вже більше нікому нічого не писала. Зателефонувала Миколі. Він був вражений. Нічого не підозрював про таке емоційно-бабське інтернет-цунамі. Сказав, що поговорить про це. Адже насправді він лише запитав - чи є КАРЕМАТ і СПАЛЬНИК у разі чого. А ті в неті почали шукати вже й бронік, і все підряд. Ми з Колею порозумілися. Запросила його прийти на благодійний ярмарок у суботу.
А для всіх - перевіряйте інформацію по бійцях з інтернету.

Originally posted by pravo_znaty at “День”: Водопровідна вода у Броварах небезпечна навіть для прийому ванни

Напишу і свою історію.
Мені було 17 років. Закінчила 1-й курс. Якраз десь півроку тому навчилася сяк-так плавати.
Поїхали на Десну. Літо було дощове. Береги суттєво розмило - рельєф змінився майже до невпізнаваності. Рівень води піднявся у кілька разів. А сама вода була настільки мутною, що дна тупо не видно. Навіть за сантиметр від берега. І течія нєхіла.
За усіма правилами безпеки лізти туди не треба було. Але щось мене смикнуло.
Поряд були ще батько і брат.
Нафігась я почали плисти від берега. Але тут хвилею мене віднесло далі. І зі своїми здібностями плавця я не зуміла повернути до берега. Течія була сильніша. Це побачив батько. Він якось намагався допомогти. Але тоді я думала, що річка може через це затягнути і його, то хай уже краще мене одну...
Подумала про життя. Може, вигрести не вдасться.Як мало.Чому так мало?..Чогось привидівся власний труп.Він мав би бути нерухомий і світло-синій.І холодний. Як його витягатимуть?..З ким не встигла попрощатися?Чого не встигла зробити? Чого так і не прожила?..У цей час з"явилося нелюдське - як ніколи - бажання жити.Просто жити.Врятуватися зараз.Будь-якою ціною.
Під ногами не було дна. Сіро-коричнева вода байдуже плюскала навколо і мовчки затягувала.
Нарешті. Хвилі вдалося перебороти. Усе продовжувалося кілька хвилин. Але як важко. Скільки усього подумалося за цей час...
Виповзаємо на берег. Мокрий пісок. Поряд стирчить якась зламана арматура. Мені пощастило вхопитися за вербову гілку, проносячись повз неї. Хороше дерево.
Життя продовжувалося.І через хвилину - як не дивно!- я вже посміхалася, сміялася і приколювалася над тим, що відбулося. Але це була наука.
____

Найбільший прикол - не в цьому!!!

Невдовзі після цього випадку я прочитала у газеті інтерв"ю Яни Клочкової. Олімпійської чемпіонки з плавання. Володарки золотих медалей. Можна сказати, найкращої з цього спорту в світі.Так от.
Вона розповідала, що якось їй друзі на відпочинку запропонували поплисти на острів в океані.За пару кілометрів. Але вона, незважаючи на свої здібності, не ризикнула. Відмовилася.
Більше того. Далі вона розповіла, що якось була на морі. Кілька тижнів. Тільки у воду зайти не відважилася. Бо не видно дна. Небезпечно. Тому тренується вона в основному у басейні. Там зручно, не дуже глибоко, вода чиста, світла, добре видно дно...
Я згадала тоді свій недавній випадок. Без коментарів.

Бережіть себе.

Але не будьте боягузами:)